Червоне – то любов, або Історія однієї казки

Відкриваються двері, відкидається переднє сидіння. Сергій Мальцев займає звичне для себе місце: за кермом автомобіля. Оксана Мальцева та донька Марія проходять до салону. І тут розумію, що цього разу, місце штурмана – моє.

Відкриті вікна, через які чутно музику зі сцени, м’які сидіння, значок СРСР та олімпійський ведмедик, який є символом автомобіля, мотор, що набирає обертів і з кожним разом стає все голоснішим, білим кольором світяться лампочки з логотипом “Жигули”.

“Їдемо?”, – питає автолюбитель. “Їдемо”, – відповідаю я. Ось так і починається наша ретро-прогулянка старовинним Кам’янцем-Подільським.

ВАЗ 2101 , 1979 року, або просто Капуся. Яскраво-червоний автомобіль; для дітей – блискавка Маквін, а для дорслих – автомобіль з олімпійських ігор, раніше був звичайною копійкою. Цікаво, як зі старого мотлоха перетворився у кралю? Тоді читайте далі.

Придбати автомобіль, як і більшість рішень Мальцевих, було спонтанним. “Ми давно хотіли придбати щось радянське, з минулого. Друг запропонував нам цю машину і ми одразу погодились. Вона була просто “копійкою”. Але так як ми спортивна команда – зробили з неї “радянське Ферарі”, – розповідає Оксана.

“Ми взяли її для того, щоб перевозити труби, пластик, а потім я запропонував своєму другу-сварщику зробити її купейною. Він погодився,” – доповнює свою дружину Сергій. Ось так і почалась їхня спільна історія – перевтілення. І через 7 років Капуся стала красунею, виділяється з-поміж усіх інших. Але чому ? Що в ній такого особливого? – запитаєте ви. Старший з Мальцевих – художник, дизайнер. Дизайнери – люди творчі і незвичайні. Сергій не виняток в цьому сенсі – автомобіль перероблювався декілька разів. Тому що кожного разу в сні йому приходила нова, покращена версія ВАЗа. Так, вам не почулося. Саме уві сні.

“Відверто? Так відверто. Їхавши на фестиваль, було 2 поломки. Я кажу: “добре”, це буде випробування для нас і привід провести роботу над помилками. Користуюсь можливістю, аби передати великий привіт Дунаївцям з автосервісу, вони відремонтували нашу машину і навіть грошей не взяли, почувши, що ми на фестиваль,” – розповідає Сергій.

Унікальний, нізвідки нескопійований дизайн – лише це притягує людей до Капусі? Ні. Ще одна її особливість – позитивні, щирі, завжди усміхнені власники. А їхня історія не менш цікава, ніж історія ВАЗа 2101. Цікаво дізнатися які вони, власники “феррарі”?…

День закоханих, двоє втомлених друзів їдуть з роботи в маршрутці. Тут заходить дівчина. Навряд чи тоді вони підозрювали, що ця зустріч змінить життя одного з них.

“Зачіска. Дивись, яка зачіска, яке волосся,”- говорить Сергій другу. “Я починаю торкатися її волосся, але не смикаю, обережно, щоб вона не відчула . Потім дівчина кладе руку на переднє сидіння… Саня, Саня, дивись, які пальці гарні, нігті.

“Дівчино, у вас дуже гарне волосся,” – промовляє Сергій до незнайомки. Вона повертається з якимось дивним виглядом, говорить “дякую” і розвертається.

“Якось не складається. Тупік якийсь. А яке ім’я власниці цього чудового волосся?” – знову випробовує долю Сергій.

Вона повертається з недовірою і відповідає: “Оксана”.

“А я – Сергій.”

“Дуже приємно.”

“Дуже приємно,” – говорить Оксана і розвертається .

Знову не складається. “Дівчино, а можна ваш номер телефону?”

“Давай свій.”

“Я дав, вона записала.”

Ми з другом вийшли на наступній зупинці і я одразу сказав: ” Подивишся, вона буде моєю”. Саша навіть не сперечався: “Так, так. Ти завжди так кажеш і завжди так й виходить.”

Проходить кілька днів, Сергій лежить вдома, на дивані, дивиться телевізор. І тут дзвінок.

“Сергій?” – запитує голос у слухавці.

“Так.”

“Це Оксана. Ми познайомилися в маршрутці.”

Я зірвався з дивану, підскочив, ніби мені президент подзвонив. “Так, так. Це я”.

“Ми можемо зустрітися, сьогодні”, – сказала Оксана.

“Так, так, звісно.”

Домовилися зустрітися в Хмельницькому, в ТЦ “Либідь-Плаза”. Я приїхав на таксі й кажу таксісту: “Дивись, щоб я не пропустив. Дівчина з отаким волоссям”.

Ми вийшли з машини. І ось, ось вона йде.

“І так вже 15 років. Йдемо. Разом”, – з посмішкою доповнює Оксана розповідь свого чоловіка.

Відмотуємо час ще трохи.

“1990 рік, мені 14. Я живу в Архангельській області, на космодромі Плисецьк. Просто сиджу на лавочці, розмовляю з дівчиною – сусідкою. Прошу навчити мене декількох українських слів, так як мій батько воєнний і нас переводять в Україну. Вона навчила, я вже звісно не пам’ятаю, що це були за слова. А потім вона запитала куди я їду. Я сказала, що у Хмельницький, як виявилось, вона сама родом звідти… І ми це все забули. Потім. Робимо монтаж… 2003 рік. Я вийшла заміж за Сергія і він запрошує у гості свою рідну сестру для знайомства зі мною. Ми сидимо усією дружньою родиною, за комп’ютером, дивимося фотографїї. І тут його сестра говорить: “Я знаю цю жінку”, дивлячись на мою маму.

– В якому сенсі? – питаю я.

– Ви жили на космодромі Плисецького?

– Так.

– На вулиці Пушкіна, 15?

– Так.

Виходить ми жили в 1 під’їзді, а вони в 3. Ми повернулися і просто очманіли. Ви уявляєте якби тоді, 15 років назад, за 5000 км я сказала вам, що вийду заміж за твого дядю. Ви б мені повірили?

Вони: “Ні”.

Ось це доля.

Але й це не кінець їхньої історії. Ми ще відмотаємо часову стрічку, а ви слухайте продовження.

Вже 10 років разом. Оксані 35. День Народження. Ювілей. Одразу два. Свято. Як зробити цей день ще яскравішим? У Сергія Мальцева, як завжди, є ідея, вона зазделегідь підготована і вже втілена у життя. Як це було? Дуже неочікувано, романтично. Цікаво? Тоді гортайте вниз і насолоджуйтесь 🙂

“Зарплата у мене невелика, щоб ви розуміли. Все, що було витратив на сюрприз дружині. Під приводом того, що обрав подарунок і ніяк не можу придбати без її присутності, умовив підійти до “Дитячої країни”. Ненафарбована, втомлена. Тільки вночі приїхавша зі змагань разом з дочкою – Оксана, вже прямує у сторону Дитячої Країни. Родичі, близькі й знайомі зазделегідь попередженні про те, що сьогодні святкування не буде, – принаймні так думає Оксана.

Тут вона випадково зустрічає тренера по танцям своєї доньки, яка під приводом, що тут занадто багато людей, відводить її трохи лівіше.

“Я стою і на великому екрані, прямо над нами, з’являються діти і починають мене вітати. Я просто у ступорі, очманіла. Добре, старші, вони мовчали, але найменшій, її було 7 років, як вона нічого мені не сказала.”

Тут починає грати музика і… Дівчата, яких Оксана вже давно знає, виділяються з натовпу та починають танцювати. З однієї сторони – шоу-балет, з іншої – діти.. Тут ніби-то все закінчується, але, раптово, з усіх сторін, вибігають Оксанині знайомі, родичі, друзі, починають вітати. Подарунки. Квіти.

“Тут під’їзжає білий лімузин і історія набирає обертів,” – розповідає Сергій: виходить водій. Відкриває задні двері Дістає звідти червону доріжку і простеляє її до Оксани. Вихожу я, в руках 35 троянд, пропоную повінчатися, дарую каблучку…”

“Всі чекають поки я скажу: так. А я просто в шоці. Усі знайомі. Шоу-балет. Сергій на коліні. Центр міста. Всім цікаво, що відбувається. І я таким тихим, трептячим голосом: “Так”, – ділиться своїми враженнями Оксана.

Всі передають один одному і ніби відлуння по всьому місту: “Тааааак. Вона сказала так.”

Сергій не дає дружині оговтатися і запрошує до лімузину. Оксана переймається за гостей, що вони всі прийшли, а вона ось так бере і їде. Але Сергій був досить наполегливим. Тому у неї не залишається вибору й вони вже разом їдуть…

Вечірнє місто. Вже темно. Площа. Пам’ятник Вірі, Надії і Любові. Шампанське. Кришталеві келихи. Романтика.

Пів години і вони вже їдуть у своєму будинку, на ліфті. Але замість кнопки з цифрою 7, Сергій натискає 9.

“Ми не туди їдемо?”

“Туди”

“Ми що не додому?”

“Додому”.

Кілька секунд мовчання і вони на 9 поверсі.

“Я вже тебе боюсь,” – промовляє Оксана, на що Сергій відповідає просто посмішкою.

Кілька сходинок. Дах. Вмикається освітлення. Музика. Світиться велике червоне серце. Ліхтарі. Кульки. Офіціанти. Фуршет. Фрукти. Велика кількість шампанського. І всі ці знайомі, родичі, які були біля Дитячої Країни просто налітають на Оксану зі спини.

Поспілкувалися. Потанцювали. А в цей час діти усі 35 роз порвали і виклали з них доріжку від даху до квартири, ліжка.

“І це ще не все”.

Ні, не все. Яскраві фарби, червоний колір – не лише на футболках й автомобілі. Це колір кохання, пристрасті, несподіванок колір їхнього життя. Вони по-життю світяться й випромінюють це світло – особливість Мальцевих.

Напевно, кожна дівчина, прочитавши цю історію, мріє тепер про щось подібне. “Таке тільки в казках буває,” – подумали деякі.

А якби ви, дійсно, побачили фільм з таким сюжетом? Чи повірили б ви, що він знятий на реальних подіях? Не впевнені?

А от Оксана з Сергієм впевнені, що так буває. Тому що ця казка – їхнє життя.

Анна Осіпюк, Молодіжний прес-центр