Молодіжний прес-центр: Анна Осіпюк

Мій тато, трохи подумавши, говорить так: “Комунікабельна, вмієш знаходити спільну мову майже з усіма, але у тобі боряться 2 особистості: одна з них по-справжньому любить життя, насолоджується ним, хоче пізнавати та відкривати для себе щось нове, а інша лінива, недостатньо мотивована і піддається впливу.”

Також про людину можуть розповісти її захоплення, інтереси, те від чого її сердце починає калататися швидше. Я затамовую подих, мої очі починають блищати, коли я займаюся декількома улюбленими справами. Перша – катання на гірських та водних лижах, вейку, сноуборді. Той, хто ніколи не пробував ці види спорту – не зрозуміє мене. Відчуття, коли ти стоїш на самій вершині гори, бачиш неймовірної краси гори, спостерігаєш за сонцем, яке б’є тобі прямо в очі, за людьми, які вже почали свій спуск або за тими, які з нерішучістю стоять на горі і поки що являються тільки глядачами, але згодом і вони зроблять свій перший крок, ставши не просто спостерігачами, а учасниками.

Наступне захоплення, яке робить мене щасливою, – подорожі. Нові місця, нові знайомства, нові знання. А головне, що кожне місце, у яке ти потрапляєш відкриває для тебе щось таке, чого раніше ти не бачив або зовсім не думав про це. Часто помічаю за собою, що подорожуючи у моїй голові зовсім інші думки, не такі як зазвичай. Я не думаю про буденність, про проблеми, а просто насолоджуюся звичайними речами і хочу, щоб ця мить продовжувалась як можна довше.

Фотографія, також, посідає у моєму житті важливу роль. Мені здається, що перед камерою більшість людей відчуває себе некомфортно, замикається . А якщо ти зможеш допомогти розкритися людині, побачити її щиру посмішку, відтворити на фото її справжню, щиру, це дійсно, не малого варте. А я люблю цим займатися і судячи з коментарів того, кого фотографую: у мене виходить. Одного разу, коли я знову задумалася про своє майбутнє, про те, яку професію я хочу обрати, яка справа буде приносити мені не лише гроші, але й задоволення, натхнення, позитивні емоції. У якийсь момент я подумала про журналістику. Я була впевнена, що журналісти – це люди з приємною зовнішністю, гарними манерами та хорошою дикцією, дуже розумні та вміють висловлювати свої думки та головне: вміють знаходити спільну мову з оточуючими. І мені захотілося стати однією з цих людей. Я думала, що кожен з них унікальний, особливий, що кожен – чарівник, а його чари – розум, голос, слова…

Пройшов деякий час; я сама ще не була чарівницею, але вже наблизилася до кола цих людей. За два роки мого перебування у цій сфері я вже мала першу публікацію, не лише екскурсію на радіо, але й перший запис на студії, перший вихід у прямий ефір. А зараз розумію, що залежна від цього; часто щось пишу, і уявляю своє прізвище на сторінках найкращих газет та журналів, де буду мати свою власну колонку, інтернет видання зі своїми фотографіями, свою власну програму на телебаченні, уявляю, як мій голос звучить по радіо. Це моя залежність, моя мрія. Я хочу стати журналістом. Але для цього я маю бути наполегливою, використовувати кожен шанс, аби досягти задуманого.

Раніше я думала, що закінчити університет та у цей час працювати фрілансером буде достатньо, щоб мати гарну роботу і все у мене в житті складеться. Ні, я була не права. Я більше не хочу чекати завтрашнього дня, а починати саме зараз і в мене з’являється чудова можливість – бути у команді журналістів на Ретро-фесті у Кам’янець-Подільському. Ця подія – поєднання усього, що я так люблю: подорож, знайомства, щасливі та усміхнені люди, багато спілкування, нова та цікава інформація з якою раніше я не зустрічалася, адже на цьому фестивалі – ретро – є ключовим словом: ретро одяг, ретро речі, ретро танці, ретро автомобілі та багато іншого. І головне – справжня журналістська практика, своє власне посвідчення, публікації, постійні завдання та особлива атмосфера: ти цілодобово знаходишся у роботі, у тебе не має вільного часу навіть на те, щоб поговорити більше двох хвилин з батьками; ти або перебуваєш на заході, або вже готуєш новий матеріал.

Мені одного разу випадала можливість брати участь у такій події – це був журналістський фестиваль “ЗОСя” у Славутичі, але його маштаби були набагато меншими, тому я навіть не уявляю, що буде цього разу.

Деяким людям все це може здатися дивним, але мені подобається такий темп життя, такий шалений, наповнений яскравими фарбами. Краще постійно бігти, ніж стояти на місці – більше встигнеш, більше дізнаєшся, будеш першим. Як на мене, це головне кредо журналіста… Ще трохи – і я в команді, в команді унікальних людей, в команді чарівників, і тепер я – одна з них…

Анна Осіпюк